Один лемко з Лісків мав льос балакати віршами…

Вони самі собою складалися, тай так ладно в ритм і риму, ніби були кимось писані. А коли його питали – «як то Томку в тебе таке виходить?», знизував плечима і ніяковіючи, відчіпно завертав голову – « чи я знаю?».

Я то собі нагадав за читанням оповідки «Лакуска» в щойно виданій книжці Уляни Несторівни «Навчання любові».

Аби все йшло, як в цій книжці, не буду тут припасовувати французький «дебют» і грецький «парнас».  У прозі та віршах цієї лемкині нема нічого чужого і зарозумілого – «Ніч давно в хату морок загнала. Загнала морок, а в думках – мороку посіяла».

Мова, як мова. Образ, як образ. Щемлива українська лірика, приправлена хатною любомудрістю, що стікає зі сволка по вишиваних рушниках, просто на долівку мащену свіжою глиною.

Навчання любові – то такий заміс пам’яті, від якого не відвернешся, не втічеш, бо він живить спогадами батьківських долонь, запаху сіна і живого вогню навпроти покуття з освяченою лозою. В цій відчахнутій від кореня і зав’ялій за образом лозі, вся драма лемківського народу.

Сонячна палітурка книжки, кличе в гори ромашковими травами, нашпиленими смереками де первісне – «ой, верше мій-верше…», народжує поета і асоціацію – «ой вірше мій-вірше…».

І нема тому ради, бо душа тяжіє за Бескидами і Попрадом, де кожний другий лемко має льос балакати віршами.

Хто ще не читав, запрошую до  н а в ч а н н я.

Автор, жіночка-лікар, мешкає в Хмільнику, буде рада вашій увазі.

Вона, як польова квітка – сама по собі, то пише про себе:

«Ромашка – щира і проста,

На серці в неї доброта.

Яр Дан

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here