Так виглядає, що вівчарство на Тернопільщині, як і загалом в Україні, у недалекому майбутньому може потрапити до «Червоної книги». Цією копіткою справою частково продовжують традиційно займатися у карпатських районах, а також поодинокі фермери і селянські господарства. Серед них – Юрій Захарчук зі Шманьківців, що на Чортківщині.

В лютому місяці нам пощастило побувати на його господарці, де під одним дахом колишньої колгоспної стайні мирно уживаються 150 овець, 40 кіз, 2 корови, пара ослів, півтора десятка курей, серед яких і цесарки, та поважний півень.

Державної підтримки вівчарство не має, тому надія залишається на ентузіастів

Побачене у Шманьківцях переконливо засвідчує, що у вівчарстві можуть досягати успіху лише ті, хто, попри все, буде тримати овець через захоплення цими тваринами. Пан Юрій з дружиною Любою хобі з роками перетворили на доволі успішний бізнес і забезпечують смачною бринзою найвибагливіших гурманів зі Львова і Чернівців.

– Мені ось уже шістдесятка стукає, а все ніби один день, – розповідає Юрій Михайлович. – Батько виховав нас, сільських дітей, у повазі до Бога, України і праці на землі. А захоплення вівцями почалося після служби в армії. Доля закинула мене в Казахстан. Працював ковалем у кишлаку, де мешкали переважно узбеки. Вже вдома у 1983 році купив у гуцулів кілька перших овечок.

На промислове вівчарство селянське господарство Захарчуків вийшло у дев’яності роки. «Хотів стати фермером, але через різні перепони не вийшло, – продовжує розмову співбесідник. – Згодом на майнові паї придбав занедбану стайню, пристарав 17 гектарів розпайованої землі і поновив стадо овець. Малопродуктивні гуцульські поміняв на каракулеву породу. За племінними баранами доводилось їздити аж в «Асканію-Нову».

Своєму успіху завдячує місцевому фермеру, який допомагає з кормами для овець, а ще чернівецьким вівчарям. Вони навчили робити бринзу. Спочатку овець доїли вручну, тепер мають пристосований доїльний зал, бо це запорука чистоти і високої якості молока. До речі, креслення цього технологічного ноу-хау зробив зять-латвієць.

Для овець треба мати різнотрав’я і якісні натуральні корми

– Головним фактором у вівчарстві, – продовжує ґазда розмову, – для мене стало те, що вівці – чи не єдині тварини, котрі споживають лише чисту травичку і натуральний корм. Жодної тобі хімії, жодних преміксів. Звідси – висока якість м’яса. У Європі баранина входить до обов’язкового раціону дітей. У нас вона не дуже в пошані. Баранину у Захарчуків здебільшого купують студенти-араби та окремі ресторатори. Тому основним продуктом шманьківцівського вівчаря є молоко – основа бринзи. Вовну забирають майстрині з Карпат на виготовлення ліжників, светрів, рукавиць тощо.

Аби бути успішним, треба мати замкнутий цикл виробництва. Це добре розуміє пан Юрій. Майбутня готова продукція починається з пасовища. Вставати треба о третій ранку, бо вівці важко переносять спеку. Далі – догляд, годівля, відтворення стада і доїння (найкраща овечка може дати 500 грамів молока «за вдій»). Все в основному лягає на плечі ватага (у гуцулів – головний серед пастухів на полонині). Він – майстер на всі руки, не скаржиться на труднощі. На оборі має все необхідне. Навіть кузню. Відновив столітню віялку, яка ще за Австрії була на панському фільварку.

А ось бринза – це вже стихія пані Люби. Вона її готує за особливим рецептом. На відміну від гуцульських, бринза Захарчуків не має специфічного запаху, в міру солона і пругка. Це тому, що при її виготовленні використовують і козяче молоко.

Хочете побачити справжнє царство рідкісної живності – завітайте у Шманьківці

Такими собі можна уявити біблійні сюжети: кожної тварі – по парі. Звичайно, їх тут значно більше. Корів і ослів справді по двоє. Корови доглянуті, хоч сьогодні вези на ВДНГ до столиці.

– Ослика я шукав 20 років, не давало спокою побачене в узбеків, – каже пан Юрій. – Писав у газети, але нічого не приходило. Потім дізнався, що у Татарбунарському районі на Одещині мешкає велика діаспора болгар. У них купив першого ослика, тепер розводжу їх сам, навіть продаю, вони дуже добрі роботяги.

Будинок Захарчуків у селі такий, як і має бути у ватага

Юрій Михайлович нізащо не хотів нас відпустити, не познайомивши із дружиною та з онуком, котрий приїхав із Тернополя. Хоча наші відвідини були несподіваними для пані Люби, ми відразу запримітили щирість у її спілкуванні. У домі все доглянуто.

Завершили наші враження від цієї особливої сім’ї захоплення пана Юрія усім гуцульським. Проводжав він нас у вишуканому карпатському строї, з трембітою і гуцульським топірцем, як і належить поважному ватагові напередодні вівчарської весни. Тож хай продовжується його справа і щоби було з часом кому передати владу. А державі не зайве відновити підтримку таких людей і вівчарства загалом.

Геннадій ЯВОРСЬКИЙ,

Фото Богдана НОВОСЯДЛОГО

Газета «Сільський господар плюс». — 2018. — № 9 (28 лютого). — С. 1-4. — (Унікальні люди).

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here