Новорічне свято, очевидно, бере свій початок ще з часів життя найдавніших народів-хліборобів (у нас такими були трипільці), які вшановували культ Сонця, оскільки саме від нього найбільшою мірою залежить майбутній врожай. Отож, напевно, у найкоротший день року первісні люди неабияк лякалися, що сонце може зникнути назавжди, “померти”, і тому вони розкладали багаття, запалювали факели, вірячи в те, що таким чином додадуть сонцю сил для відродження, омолодження.
Тривалий час в Київській Русі Новий рік святкували двічі: 1 березня і 1 вересня. На те були свої і “не свої” причини.

1 березня — прихід весни, коли все оживає, відроджується (сонце так само “молодшає”). Спочатку це було суто язичницьке свято. Але згодом, з прийняттям християнства, за церковним календарем дата виявилась приуроченою до римської традиції святкування Нового року. Вона подарувала нам ще й традицію запалювати вогні на новорічних ялинках. За часів Київської Русі запалювання вогнів стало обов’язковим елементом у прагненні випросити в духів, божеств багатий майбутній врожай, бо мова не тільки про християнського Бога, адже зберігалися пережитки язичництва.

1 вересня — так званий “цивільний Новий рік”, виникнення якого пов’язане з тим, що цього дня Цар нібито вершить суд. 1 вересня (тепер 14 вересня — на свято Симеона Стовпника) — початок нового церковного року. Однак не забуваймо: тоді у давнину справляли ще й свято врожаю і розпочинали ярмаркувати. Ялинки, інші дерева, не зрубуючи їх, також прикрашали, але не тільки барвистими стрічками, а й овочами та фруктами з нового врожаю. Масово запалювали свічки, бо дня вже помітно меншало.
Поступово всі європейські народи Новий рік почали святкувати 1 січня. На теренах України це було впроваджено 1700 року. Щоправда, на Західній Україні — значно раніше.

Для українців споконвіку традиційним символом на Новий рік вважалася не ялинка, а дідух, який виготовляли з першого зжатого снопа хлібних злаків (найчастіше жита, бо “жити”, пшениці). Слово “дідух” має давнє, навіть язичницьке походження чи, радше, коріння. Неважко здогадатися, що йдеться про дух діда, дідівський дух — символічного репрезентатора роду-родоводу. Тож і традиційно в нашого народу був високо розвинутий культ пращурів. У кожній українській родині поіменно знали і, відповідно, шанували всіх попередників до сьомого коліна, молилися за їхні душі (за тих, хто відійшов у Вічність), доглядали могили, молилися за здоров’я сущих. І це часто були сімейні (колективні) молитви, що мало неабияке виховне значення для молоді. Присутність дідуха привносила в родину святковість, затишок, урочистий, піднесений настрій. Тепер його здебільшого ставлять у світлиці перед Різдвом Христовим на Святий Вечір…

Але ялинка — також не погано! Особливо для дітвори, коли під деревце кладуть подарунки і запевняють, що це, чи то від Святого Миколая, чи то від Діда Мороза…

Тарас ЛЕХМАН

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here