«Почався бій. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: «Уперед! За Батьківщину!», а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дівчисько підвелося…І вони всі встали, і ми пішли в бій…»
Альбіна ГАНТИМУРОВА

Усі ми знаємо про війну, передану чоловіками. Війну, розписану по днях і по годинах, із сміливими наступами, героїчними перемогами та своїми втратами, поразками. Війну, розказану мовою цифр і дат. У своїй книзі «У війни не жіноче обличчя» відома білоруська письменниця, журналіст, сценарист документальних фільмів Світлана Алексієвич намагається нам розповісти про все по-іншому: вустами не героїв, а героїнь, про побачене, пережите жінками та їхню боротьбу.

Безлічі записаних касет, кілометри магнітофонної плівки, багато поїздок, близьких і далеких доріг, більше п’ятиста зустрічей… Сім років копіткої праці, заборони цензури (її звинувачували у розвінчуванні героїчного образу радянської жінки, надмірному
натуралізмі), довге вимушене мовчання… Надрукувати книгу вдалося лише з початком горбачовської відлиги у 1985-у. Ця книга стала першою у художньо-документальному циклі «Голоси утопії», завдяки якому Світлана Алексієвич у 2015-у стане лауреаткою Нобелівської премії із літератури «за її багатоголосу творчість – пам’ятник стражданню і мужності у наш час».

Вперше, в уже незалежній Україні, на батьківщині матері письменниці, після останньої редакції у 2013-у, україномовне видання книги з’явилося лише у 2016 році завдяки харківському VIVAT publishing, яке належно оцінили читачі. Тут немає ілюстрацій, немає сюжету, немає ніяких вигадок. Лише історії, історії-сповіді жінок, яким довелось пережити, пройти через пекло Другої світової війни, взяти в руки зброю, лише реалістична, гостра, а іноді й жорстока правда, в яку складно навіть повірити, яку складно зрозуміти і прийняти.

Цю книжку варто прочитати не лише поціновувачам документальної хроніки, а й усім, кому важливо знати правду.

У кожної своя історія, своя війна. На фронті, куди із початком Другої світової пішло близько мільйона жінок, вони освоювали відверто чоловічі професії: снайпер, кулеметник, сапер, командир зенітної гармати, танкіст, піхотинець, автоматник…Дорослі, досвідчені і ще зовсім юні – вони прагнули захищати свою Батьківщину.

Жіноча війна пронизана запахами, вона має свої неповторні кольори. І чули вони її якось по-іншому. Про цю війну неможливо слухати без сліз. Про те, як спеціально хотіли залишитися на гауптвахті, щоб послухати, як співають солов’ї, про те, яке щастя побачити кота на війні…Вони і на війні хотіли залишатися красивими, що для чоловіка здавалося абсурдним. Світлана Алексієвич часто і сама дивувалася.

А якими відчайдушними були матері… Вони жертвували для Перемоги найцінніше – своїх дітей. Матері-підпільниці брали їх з собою на завдання, щоб пронести через
до зубів озброєних німців польову пошту чи підкластибомбу. Коли приходили партизани – віддавали останнє. Виходжували поранених, для них не існувало чужих
дітей, знаходили в собі сили не плакати, коли бачили тіла синів і доньок, щоб
не прирікати все село на спалення, году- вали ворогів. Материнське, жіноче серце
було бездонним…

І от настав довгоочікуваний момент – Перемога!!! Життя знову кинуло їм виклик. Треба було забути. Про ВСЕ ЗАБУТИ!!! Після здобуття такої омріяної перемоги їхня війна не завершувалась: повертатися було нікуди, на них ніхто не чекав. Вони і далі воювали. Самі із собою. З тими, хто не повірив у їхню мужність. Боялися носити свої нагороди. Cоромилися просити допомоги. І як їх зустріли, як зустрічали героїв? Часто, називаючи ворогами народу, відсилаючи до сибірів…

У праль, снайперів, кухарів, льотчиць, медсестер, хірургів, санінструкторів, саперів, матерів, дочок, сестер… У кожного була своя Перемога, своя війна не схожа на будь-яку іншу, свій Берлін. І таких історій було сотні, тисячі, і кожна з них про своє. І всі вони сплітаються в одну – історію жінки на війні. А скільки таких історій ми вже не зможемо почути… Ми не зможемо нічого змінити, але наше завдання – не допустити. Ніколи більше. У нас виникає ще багато питань, але одне зрозуміло точно – жінці не місце на війні, адже «У війни не жіноче обличчя».

Вікторія КАПУСТИНСЬКА

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here