Легендо давніх літ – дитячих, незабутніх,
Яка ти свіжа все і чарами сповита!
Живеш на фільмі снів і звуків ледве чутних,
І в пам’яті лежиш, як мармурова плита…
Без тебе зимний дощ, осіння жерла мряка
І зимовий мороз на твої груди клався, –
Ти все лишалася всміхнена та однака,
Хоч я в дорозі вже зневірився й подався…
Різдво! Ялинка! Гей, з Поділля вітер віє,
Нічлава й Серет вже під кригою дрімають.
Село задумане. Йде вечір. Сутеніє.
На небі повно зір… Колядники співають…
Поділля ти моє, застелене снігами,
Все спогадом шумиш і день, і ніч за мною!
Хоч зрадив я тебе і мов з обіймів мами
В чужий подався світ – все тужу за тобою.
Різдво вколисане грімкою колядою,
Що в неї вслухались подільські тихі села! –
Ще нині ти в моїй душі тремтиш дугою,
Для мене ти єдина пісня ще весела.

Лунай мені, лунай в душі, вколисуй снами,
Навіюй спомини з літ давніх, незабутніх,
Коли мені весь світ – був добрий усміх мами,
І звуки коляди, далекі, ледве чутні…

… Як вірно про Різдво. Я також пам’ятаю, як село затихало перед Колядою. Немов набиралося сили і голосу, відточувало слух. Як завмирало моє дитяче серце в очікуванні перших дзвіночків під вікнами, і як дзвінко затягував хтось з парубків на другому кінці села “Нова радість стала-а-а!”.. Не тямлю, як каже Чарнецький, з якого віку я це запам’ятала… Але я жила у своїх Шельпаках (які вже й не так далеко від Шманьківців) десь до дванадцяти літ. Скільки ж років було малому Степанові, коли він покидав село над Нічлавою? Адже він його запам’ятав. Тільки не кажіть мені, що всі села на Поділлі однакові. Адже люди, що вийшли з них – неоднакові…

Надія МОРИКВАС

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here