Все що я далі напишу, не варте уваги тих, для кого хороший мент – той, що не дожив до пенсії.

Дякувати богові, я дожив, і тепер (з двома правничими дипломами), маю майже таку саму пенсію, як і злодій рецидивіст.

Парадоксальне – «проти чого боролися, на те й напоролися», дістало своє реальне втілення в так званій «незалежній і правовій…»

І правду кажуть, що колишніх ментів не буває… Як і колись, залишився невиправним романтиком з набутим протокольним стилем мовлення і пекучою ностальгією за тими часами, коли можна було вибрати професію за покликанням. І досі у снах долаю висотні перешкоди і пробуджуюся від залізного клацання затвору калаша.

Попри цей ліричний відступ, хочеться побажати нинішній, такій самій КОПнутій поліції, як можна скоріше позбутися ілюзій формальної самодостатності і наповнитися змістом правничої самоспроможності.

Порівнюючи можливості двох різночасових формацій, пригадую як в свій час писали на старий дротовий магнітофон і їздили таким же задрипаним запорожцем. Зато, майже всі справи мали судову перспективу, а фігуранти діставали реальні строки. І цьому сприяв не лише фах та інтуїція, але й віра в соціальну справедливість.

Я ніколи не був членом політичної партії, що зберегло в чистоті мої ідеали і не завадило мати тверду громадянську позицію; що врешті, не сприяло кар’єрі та збагаченню.

Зато…, – зберігало лице. Хоча, очевидно, спливало щось ментальне, як надія і віра. Віра в справедливість і надія на вдячність.

Без цих чеснот, я вигорів ще тоді, коли гебішно-федорчуківська кадрова політика, зруйнувала кадрове ядро, замінивши компетентність, профанічним «підсиленням» за рахунок інструкторів і всякої швалі, рекомендованої радянсько-партійними органами і трудовими колективами.

Цей перебудовчий ідіотизм, відкрив шлюз криміналу, що брудним потоком ринув у кооперативи, накривши кришуванням міліцію, прокуратуру і службу безпеки.

Інсценовані тими ж діячами контрольні зустрічі, засвітили агентуру і дискредитували методи ОРД. Сексотність із засобу боротьби зі злочинністю, перейшла в засіб підсиджування й внутрішньої гризні.

Після кожної реалізованої справи, я знемагав від стресів, бо внутрішній противник – слідство і прокуратура, норовили пропити кожний корисливий злочин.

Рятувало лише те, що не всі і не відразу скурилися і що не було тоді ні застав ні особистих зобов’язань, ані запобіжних браслетів. Хабарників поголовно арештовували і невідкладні оперативно-слідчі заходи, проводили без судових одобрень.

Рапорт на звільнення 84-м роком, зберігаю дотепер. Начальник порадив перечекати і не підписав. Натомість, дав для ознайомлення працю Бакуніна – одного із теоретиків анархізму. Він вже на той час не мав довір’я до влади і відчував грядущі переміни.

Інший – обласний керівник, по колєгацьки пояснив, що на очільника служби мусить призначити менеджера, який вміє грузити багажник. Тоді ще грошима не брали. Я вдячний цій щирій людині, за те що вберегла мене від скверни прислужництва.

То ж ці мої спогади – лише жевріюча пам’ять на попелі вигорілих надій. Вона лише краєчком торкається тої діяльності, яку функціонально охоплював старший опер і яку з міркувань професійної етики, завбачливо, мушу оминути.

Ярослав СВИСТУН

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here