Чортків  одне з міст, без яких годі уявити існування літератури. Василь Махно взявся розпороти історію міста, зашиту за підкладку хаосу і веремії, і у форматі «м’якої» пам’яті як подорожі у минуле реалізувати задум винайдення актуального минулого. Детальніше про це пише др. Іван Монолатій, а Збруч з дозволу автора пропонує оце оповідання із збірки «Дім у Бейтінґ Голлов».

 

1

 

Когути з Горішньої Вигнанки будили когутів зі Старого Чорткова, а ті будили місто.

 

Уранці 30 серпня 1939 року командир полку «Чортків» Корпусу Охорони Кордонів Речі Посполитої підполковник Марцелій Ян Котарба, прокинувшись від горлання когутів, пив каву. Ночами його сни звивали собі кубла, як серпневий вітер у ринвах. Цієї ночі він біг містом у формі колійовця; тікав, але ніяк не міг знайти потрібної вулиці, що вивела б його на дорогу до Заліщиків. «Чому в формі колійовця?» – морщився Котарба, сьорбаючи каву. Непокоїв розлад шлунку. Марцелій здогадувався, що то від дактилів, якими його пригостив прокуратор перед Окружним судом. Котарбу перевели до Чорткова з Рокитного.

 

Вілла, яку пригледіла підполковникова дружина Гелена, була необжита і місто для Котарбів було чуже.

 

Коли Гелена купила дерев’яну шафу і її внесли до вітальні, то підполковник запитав:

 

– Навіщо?

 

– Але треба у щось складати одяг.

 

– Я не думаю, що ми тут надовго…

 

Після нічної зливи, що прошуміла над містом, на другому поверсі вілли було душно. І господар дому, розсунувши важкі штори, повідчиняв вікна. Над дахами будинків кружляли голуби, а з боку Серету в повітрі висів глиняний запах річки.

 

На бюрку підполковника лежав плакат про загальну мобілізацію, оголошену міністром військових справ, перший день якої буде завтра, 31 серпня. З Варшави по радіо передавали «Dziennik poranny». Прослухавши радіоновини, він пробіг очима першу сторінку газети і зупинився на невеличкому повідомленні з Катовиць: у Сем’яновицях знайдено сімдесят два пістолети і кілька тисяч набоїв у євангелістському костелі.

 

Потім – підійшов до високого, майже у повний зріст, вікна і побачив, що вуличкою біжить до своєї крамниці Моше Зальцінґер, в якого його служниця, молода дівчина Параска з Білобожниці, щоп’ятниці купувала рибу. «Щось зарано поспішає до крамниці», – подумав підполковник. Параска казала, що Зальцінґер відчиняє свою крамницю приблизно о дев’ятій ранку. «Ага, за два тижні – Рош ха-Шана, – згадав Котарба. – Ось чому Моше поспішає спродати свій товар». Дві горлиці прилетіли на замшілий від дощів і снігів черепичний дах сусіднього будинку. І всівшись, завмерли. Підполковник вдихнув серпневого повітря і зачинив вікно.

 

Перед віллою, у службовому автомобілі Fiat 518, Котарбу чекали другий ад’ютант поручник Вацлав Добровольський і водій Міхал. Штаб полку в Чорткові розташовувався за будинком Окружного суду. Триста метрів від вулиці Ґрюнвальдської. Інколи Котарба ходив пішки до штабу. Тоді його супроводжували або перший ад’ютант капітан Едвард Маржис, або другий – поручник Вацлав Добровольський. І цього ранку Котарба міг би перейтися до штабу пішки. Полк, яким він командував, обороняв кордон у трьох напрямках – Скалат, Копичинці й Борщів. Сидячи на задньому сидінні авто, Котарба вислухав рапорт поручника Добровольського і наказав їхати до Копичинців. «Якими ж вулицями я біжу?» – запитував себе. Авто прямувало до копичинецького мосту.

 

За годину вони дісталися Копичинців, а ще за годину – до прикордонних постерунків над Збручем. За день встигли об’їхати два – у Шидлівцях і Зеленій. Капітан Войцех Конколевський, командир батальйону «Копичинці», за обідом доповів про ситуацію на кордоні. У товаристві Конколевського і Добровольського Марцелій Котарба вдивлявся у похилі простори над Збручем. Там, на протилежному березі річки, навпроти підполковника, стояв радянський прикордонник, а вздовж кордону стирчав колючий дріт, яким совіти обмотали низькі дерев’яні стовпчики. Далі було поле, колгоспники збирали картоплю. Підполковник Котарба побачив пожовклий гай за полем і зловив на собі погляд радянського прикордонника, який чатував біля прикордонного стовпа. Двометрова завширшки річка пливла вздовж польсько-радянського кордону. І прикордонники зазирали один одному просто в очі. Молоде обличчя червоноармійця зацікавлено розглядало Котарбині офіцерські чоботи, начищені до дзеркального блиску. І коли Котарба обернувся спиною, річковий птах просвистів крильми з очеретяних заростей і перелетів кордон без перешкоди.

 

Марцелій Котарба повернувся до Чорткова пізно вночі.

 

Прибравши зі столу вечерю, залишену Параскою, що цієї ночі ночувала вдома у Білобожниці, кинув на широкий стіл військову мапу. Запалив сиґарету, необережно обпікши палець сірником, і жирним олівцем обвів на мапі прикордонну ділянку, за яку він відповідав персонально перед країною.

 

На Ґрюнвальдській лежав брудний річковий туман і тиша вбирала у себе посвисти потягів і шум електростанції. Сонні горлиці терли крилами об ринви вілли. «Ось чого вони чекали зранку, – подумав Котарба. – Чекали поки я вийду, облюбували піддашшя». Він давно запримітив горлиць і спостерігав за ними кожного ранку. Був здивований, що ця горлича пара перебралася з лісу до міста.

 

Втома валила підполковника з ніг.

 

 

2

 

Домініканський костел продирав хмари високим шпилем; коли вони звалювалися на місто зі східного берега Серету, то одна частина міста мокла під дощем, а інша, ближче колії, бувала суха, як будякове бадилля. Дзвони церков, що вросли у чортківський ґрунт, розливалися по всіх вуличках. Дзвонарі особливо били на Різдво та на Великдень. І металеві звуки дзвонів, відбиваючись від високого берега Серету разом із дощем, якщо це було літо, або зі снігом, якщо була зима, – поверталися до міста. Стара синагога у єврейській дільниці загубилася там серед кривих вуличок, які збігали до річки. Влітку вона була схожа на заклопотану єврейку посеред великого двору, а взимі – на мірошника, обсипаного мукою. Нова ж божниця, за запліччям якої поруйнований палац, що до 1915 року належав рабинові, світилася на цілу околицю.

 

Усі знали, що євреї відчиняють світ істини ключами від своїх синагог, а поляки й українці – ключами від костелу та церкви. Ключі ж вони замовляли в одних і тих самих чортківських ковалів. Але рабини по-арамейському славили Господа і створений ним світ, а ксьондзи зі священиками своїми мовами співали акафісти й псалми, теж славлячи Господа. І шлюби, і похорони вони відправляли по-різному. Було одне небо, і Серет був один. І міський годинник на Ратуші, наче й заведений для того, щоби час міста і кожного його мешканця пантрував Господь.

 

У травні бачили над містом комету, що залетіла в Серет. Казали, що тої ночі, коли комета впала у Серет, річка світилася діамантами, а в риб були золоті очі. Шепталися по вулицях про знаки й знамення. Навіть євреї повитягували свої найдавніші книжки, а чортківський ребе вишукував там пророцтва й знамення. Моше Зальцінґер тоді бігав до Серету, сподіваючись виловити хоч діамантову дрібку з води чи рибу, в якої золоті очі.

 

Коли до ребе прийшов Моше Зальцінґер, той, що намагався виїхати до Америки, ребе стояв над Серетом за плечима Старої синагоги. Потім вони зайшли до ребе в будинок. Про те, що Моше хоче до Америки, знали всі: від міщан, які заходили до Зальцінґерової бакалії купувати, і до селянок, які частіше у його крамниці вимінювали щось за щось, бо Моше розповідав про те, як його у Варшаві випровадили з американської амбасади. Всі знали також, що старші брати Моше давно в Нью-Йорку і кличуть його до себе.

 

«Пане Зальцінґер, то ви ще тут, а не в Америці?» – питали в Моше.

 

Моше ніяково усміхався.

 

Того дня, коли Моше прийшов до ребе, Нохума Мордехая Фрідмана, по всіх чортківських вулицях пахли сливові садки, але Моше приніс до будинку ребе запах риби, яку привезли йому купці з Буковини. Ребе недовірливо поглянув на Моше і згадав, що той тримає невеличку бакалійну крамничку неподалік Ринку, з якої на півміста смердить рибою. Зі слів Моше, всі невдачі з отриманням американської візи було послано на його голову заздрісниками, тому чи не міг би ребе вичитати у своїх книжках, що потрібно робити, щоби мрія Моше здійснилася. Ребе Нохум Мордехай Фрідман теж знав, що всі Зальцінґери в Америці і тільки Моше залишився в Чорткові, бо загубився дитиною під час війни, коли євреї тікали до Відня. «Прийдеш за тиждень», – сказав ребе на завершення розмови. І Моше вийшов від ребе розчарований, хоча й переконував себе, що навіть ребе може чогось не знати. Зрозуміло, які брами поміж людиною і Богом виставлено, і не кожен їх може здолати. «Не кожен ребе», – поправив себе Моше.

 

До Рош ха-Шана залишалося якихось два тижні: всі крамарі, які торгували на Ринку, хотіли спродати якнайбільше товару. А того ранку, коли підполковник Котарба бачив заклопотаного Моше, що біг Ґрюнвальдською до своєї крамниці, Моше біг відчиняти крамницю, бо буковинські купці везли йому рибу, дактилі й сливи. А коли ті купці приїдуть – не знав ніхто.

 

Чортківські крамниці, що належали євреям, зачинялися напередодні Рош ха-Шана 14 вересня 1939 року, коли єврейський 5699 рік від початку світу зміниться на 5700, щоби відчинитися 17 вересня. Так думали мешканці Чорткова, власники крамниць, прокуратор, який купував дактилі, й сам Моше, прокрутивши два рази ключ у дверному замку крамниці.

 

 

3

 

У нью-йоркській бухті на острові Елліс розмістився фільтраційний пункт для нових еміґрантів. Коли корабель із пасажирами заходив у бухту, де Іст-Рівер зливався з Гадсоном, то на прибульців, змучених двотижневою плавбою, дивилися сірі береги Брукліну і Нью-Джерсі. А прибульці поїдали Мангеттен зацікавленими поглядами. І ступали просто з корабля на американську землю, чекаючи своєї черги, щоби перейти всі формальності: перевірку документів, фізичного стану, запитання, записи у формулярах еміґраційної служби. Особливо перевіряли на туберкульоз і трахому. Списки прибулих до Америки пасажирських кораблів рясніли прізвищами. Серед пасажирів з Європи були і ті, що народилися в Чорткові, і ті, що мешкали у цьому місті. Виглядало, що Чортків їхав у гості до Нью-Йорка. Навряд чи Чортків записував тих, хто покидав місто, зате Нью-Йорк записував їх ретельно, наче китайські каліграфісти військові хроніки.

 

Євреї виїжджали з Чорткова. Кидали синагоги і крамниці на солодких, як суботня хала, берегах Серету. У 1903 році виїхала Саллі Фурманн, забравши з собою чотирьох дітей: Моше, Еву, Шлойме і Мольке. Того ж року покинули Чортків Зальцінґери: тридцятишестирічний Манє з дітьми Ханою, Кларою, Хаєю, Анною, Аделею, Міною, Гудел, Меною. Родина Блехів виїхала 1914 року, а Ваксмани – 1922: тридцятисемирічний Арон із тридцятитрирічною дружиною Ривкою та дітьми Хавою, Двойрою, Мордком.

 

Поляки покидали Чортків квашеної капусти: батько і син, Кароль зі Станіславом Щепановські виїхали 1907 року. У 1910 році виїхала з Чорткова Марія Беднарська з трьома дочками: семирічною Евою, чотирирічною Мальвиною і дворічною Зоф’єю. Мабуть, її чоловік виїхав швидше і, облаштувашись, оплатив їм подорож кораблем до Нью-Йорка. 1920-го троє дівчат Бєґановських – Гелена вісімнадцяти років, Петрунеля шістнадцяти років і тринадцятирічна Зоф’я.

 

Українці забирали з собою у далеку дорогу запах жирного чорнозему і світло зелених свічок верб. Брати Григорій і Василь Яхніцькі виїхали, відповідно, 1907 і 1912 року. Якщо припустити, що Григорій улаштувався на пенсильванських копальнях, то Василь приїхав до Америки вже на приготовлене йому старшим братом місце. А Дмитро Кравчук – 1922 року.

 

 

І розчинилися євреї серед вуличної торгівлі, і передавали одне одному тепле, як куряче яйце, слово Тори, щоби не забути себе. І розпорошилися поляки від чиказьких боєнь Іллійносу до копалень і ферм Пенсільванії, тримаючи під язиком оплатки, щоби пам’ятати себе. І розійшлися українці серед вулиць чужих міст, схиляючи голови під час читання Євангелії, щоби не згубити себе. І якщо були вони з Чорткова, то хоч єврей, хоч українець, а хоч поляк, – знаходили у своїх мовах такі слова, щоби згадати порох тої землі і небо того міста.

 

З 1927 року Америка змінила квоти для емігрантів, і з того часу число мешканців Чорткова приросло. Виїжджати було нікуди.

 

На Ловер Іст Сайд життя майже не відрізнялося від життя у містечках Речі Посполитої, звідки переважно й приїхали галицькі євреї. Хіба що тут вулиці були довші, а будинки значно вищі. Євреї понавідкривали крамниць і пекарень, почали торгувати, а потім купили будинки, переобладнали їх під синагоги і почали в них молитися. Батьки переважно торгували, пекли хліб або ремонтували взуття, а їхні діти ходили до шкіл. Усі розуміли, що головне їхнє місце у згортках Тори – місці, дарованім їм Всевишнім, хоч би серед яких вулиць із гідрантами та будинків із металевими сходами вони жили.

 

Брати Зальцінґери пірнули у стихію торгівлі. Спершу торгували з дерев’яних лотків, а потім, винайнявши приміщення під крамницю, прикупили й будинок. Іцик, Мордко та Еміль доводилися рідними братами Моше Зальцінґеру, який мешкав у Чорткові і якого вони намагалися перетягнути до Нью-Йорка. Моше був останньою дитиною у родині бучацького купця Зальцінґера. Коли 1915 року війна вигнала Зальцінґерів із Бучача до Відня, десятирічний Моше загубився серед втікачів і його підібрав служник чортківської синагоги Залман Кріґель, який повертався до Чорткова, бо фронт просунувся так далеко, що австріяків не можна було наздогнати. Старі бездітні Кріґелі виховали Моше, одружили його і, померши, залишили жити на цьому світі у їхній кам’яниці на кривій вуличці Старого Чорткова.

 

Нью-йоркські Зальцінґери розшукали Моше, той був уже одружений із Дворою, нажив четверо дітей і торгував біля Ринку.

 

У Моше була можливість покинути Галичину. Хтось із далеких родичів перебрався до Туреччини і мешкав у Стамбулі. Звідти надсилав офіційні запрошення для Моше, але той викидав їх, бо не хотів до Стамбула.

 

З плином часу Зальцінґери у Нью-Йорку стали власниками крамниці «Meat and Poultry Market. Strictly Kosher», розташованої на першому поверсі двоповерхового цегляного будинку, а на другому мешкали Іцик з дружиною і трьома дочками, Мордко з дружиною і двома синами та Еміль із дружиною та п’ятьма дітьми – двома хлопцями і трьома дочками.

 

 

У 1938 році на адресу Іцика Зальцінґера надійшов лист із Чорткова, в якому Моше писав, що ніяк не може отримати американської візи. Моше описував свою добову подорож із Чорткова до Варшави. Докладно переповідав, якими потягами їхав, на яких станціях пересідав і як переплатив у Варшаві візниці, щоби дістатися до амбасади. Моше також згадував, що перед амбасадою бачив багато осіб, які мають американське горожанство. Америка, здогадався з розмов Моше, чомусь відкликає своїх громадян. При кінці листа Моше запитував Іцика, чи той не чув в Америці що-небудь про війну, бо у Польщі лише про це й балакають. Навіть селяни приносять до його бакалії чутки про знамення, що їх хтось із них бачив на небі і які вказують, що війна таки неминуча. І ще: Моше дописав уже вертикально скраю свого листа, що коли комета впала у Серет, то дехто розжився на діаманти і золото, але Моше, прибігши до річки, вже нічого не застав. Може, й брехали, припускав Моше.

 

Іцик покликав Мордка й Еміля.

 

І вони, зачинивши двері Іцикової кімнати, почали радитися.

 

 

Моше знав, що Америка – країна, в якій усе навпаки. Бо коли він торгував у крамниці, а його дружина нарізала цибулю до курячої юшки, то його старші брати спали на металевих ліжках у Нью-Йорку, а коли Моше спав на дерев’яному ліжку в хмарах своїх перин, то нью-йоркські Зальцінґери торгували на Ловер Іст Сайді.

 

І так минало їхнє життя.

 

«Якщо Іцик підкупить адвоката і нам дозволять виїхати до Америки, – часто казав своїй дружині Моше, – то ми попливемо з Англії на пароході. Я не хочу з Німеччини».

 

«Моше, принеси кориці», – відповідала йому Двора.

 

 

4

 

Ближче до зими худнули потічки і марнів Серет.

 

Після вересневих злив, які розквасили в околицях Чорткова береги річок і польові дороги, прийшло кілька погідних днів. Ситі від дощів річки й потічки зачіпали високі береги з прив’ялою осінньою травою. По дорогах з’явилися селянські вози. У болоті польових доріг вони неспішно тяглися в поле, їхали копати бараболю. Вітри і сонце підсушували землю. Тепло вистигало холодними вечорами, і селяни палили листя впереміш із сухим бараболинням, щоби зігрітися. За Чортковом миготіли жарівки багать і пахло димом.

 

До міста перекидали свіжі кавалерійські й артилерійські частини.

 

Протягом кількох днів вони розвантажувалися на чортківській залізничній станції. А потім, розмістившись на деякий час у казармах біля монастиря сестер Милосердя, прямували ескадронами до кордонів. Цокотіли копита об міську бруківку. Улани просувалися під ранок крізь річкові тумани у тяжких від поту шинелях. Артилеристи, не затримавшись у місті, похідним маршем, запряженими парами коней везли гармати легкої артилерії на східний кордон.

 

Потім приїхали резервісти з центральної Польщі, та й місцевих військовозобов’язаних також покликано до коменди комплектації. У місті запахло кінською сечею і бензином, хоча у вересні тут завжди пахло розкислими берегами Серету і димом горілого листя з бараболинням.

 

«Ґеню, так пахне війна», – жартував Леопольд Левицький з Ґенею Надлер, коли вони поверталися з Горішньої Вигнанки до міста. Льольо з Ґенею ховалися від людського ока по приміських селах, бо Льольова мама, пані Ольга Левицька, одного разу прийшовши до Бенціона Надлера, в якого купувала козяче молоко для хворих синових легень, просто з порога кинула Надлеру в лице: «Пане Надлер, я не бажаю собі за невістку жидівку».

 

Бенціон заходився перепрошувати пані Левицьку, кажучи, що його дочка викине зі своєї дурної голови Леопольда. При цьому він тупнув на кіз, що паслися в сливовому садку і яких Надлер тепер уважав причиною конфлікту.

 

«Якби не ті кози, – промовляв він сам до себе. – Якби не те молоко».

 

Бенціон Надлер знав, що Леопольда Левицького вигнали з Краківської академії мистецтв і за ним наглядає поліція. А Бенціон, який столярував, мріяв про заможного чоловіка для своєї Ґені і аж ніяк не ґоя.

 

«І треба ж, – скаржився сам собі Бенціон, – щоби вони зустрілися?»

 

Льольові легені хрипіли розсохлими клейзмерськими кларнетами, і старий Надлер переконував Ґеню, що у того туберкульоз. А Ґеня їла в садку перестиглі сливки, збираючи їх під деревами, сміялася з батька й далі носила Левицьким козяче молоко.

 

Коли Льольо і Ґеня, безтурботні й веселі, прогулювалися центральними вулицями вечірнього Чорткова, залитими електричним світлом, то заходили на каву з тістечками. І тоді Льольо розповідав Ґені про Краків і Париж. Він так розмальовував ці міста, що Ґеня, здавалося, вже напам’ять знала Сукенніци і Монпарнас.

 

– Чи ти була знайома з Сашею Блондером?

 

Ґеня напружила пам’ять:

 

– Блондери?.. Якісь Блондери мешкають у Старім Чорткові.

 

– Ми з Сашею 1931 року були в Парижі. Після того, як нас поарештовували і навчатися в Академії далі було неможливо, Саші вдалося виїхати до Парижа в середині 30-тих.

 

– Ти хотів би знову до Парижа?

 

– Так, але з тобою.

 

Він намагався виїхати до Берліна чи навіть Парижа, але у поліції не поспішали видавати закордонний паспорт. А тут іще суд за підпільну антидержавну діяльність! З мрією про Париж можна було розпрощатися.

 

Леопольд малював, але не продавав, бо кому в Чорткові потрібен авангард?

 

Сьогодні, 16 вересня, Леопольд ішов сам вулицею Міцкевича. Ґеня святкувала Рош ха-Шана. Коли звук шофара провістив Новий рік, Надлери, як і решта чортківських євреїв, просили у Всевишнього записати їх до Книги Життя. У Старому Чорткові всі були святково вбрані, а з єврейських кухонь пахло празниковою стравою. Леопольд вирішив, що йому не хочеться заходити без Ґені до кав’ярні поруч із «Брістолем». У ресторані готелю вечеряли і веселилися. І хоча на західних кордонах Речі Посполитої вже два тижні тривала війна, тут, у Чорткові, захищеному лише високим берегом Серету, навіть офіцери полку прикордонної охорони заходили на шницель і фокстрот.

 

Леопольд зайшов до аптеки Краєвського і поцікавився мікстурою для шлунка, яку замовив для мами годину тому. Пані Левицька отруїлася сливками з Надлерового саду. Леопольдові подали скляну пляшечку з прозорою рідиною. Подякувавши, він вийшов на вулицю і, обминаючи цукерню Куніковського, пішов додому. Вдома на нього чекали мамина вечеря і лист із Парижа. Лист написав Саша Блондер, якого Льольо згадував у розмові з Ґенею. Відтявши ножицями тонку смужку конверта, він почав читати. Поштар, який віддав паризький лист Леопольдовій матері, назвав чудом, що він дійшов до адресата. «Чей же пані розуміє, що я маю на увазі. Мила пані, нічого доброго. Нічого доброго». А дізнавшись про отруєння пані Левицької сливками, порадив пити настояні бурівки.

 

Лист від Блондера, про якого Леопольд нічого не знав, відколи переїхав до Чорткова, був написаний три тижні тому, про що свідчив поштовий паризький штемпель і дата на початку листа.

 

 

«Монпарнас, 5 сіте Фальгіер

 

1 вересня 1939 року

 

Любий Лео,

 

Коли Ти отримаєш мого листа, можливо, у нашому з Тобою житті щось зміниться. Я сподіваюся, що Ти слухаєш радіо і читаєш газети. У Парижі напад на Польщу сприйняли спокійно, паризькі повії не подорожчали, а ціни на картини не зросли. Тут ходять чутки, що польський уряд оголосить мобілізацію, і мене як громадянина Речі Посполитої вона теж чекатиме, а Ти ж знаєш, Лео, що будь-яка війна, як смерть, приходить невчасно.

 

Наші стосунки з Бертою виглядають кепськими.

 

Якщо Ти шукатимеш у пресі що-небудь про мої роботи, то тепер я Andrè Blondel. За останні два роки моє життя в Парижі якось налагодилося, були виставки і картини можна було продати. Але, дорогий Лео, що нас чекає попереду?.. У мене погані передчуття.

 

Майже нікого з наших, тобто з Краківської групи, тут, у Парижі, нема, але зійшовся з новими приятелями.

 

Ти пам’ятаєш Генрі Міллера, американця, з яким ми випивали 1931 року на Монмартрі? Він іще тут, але вибирається до Греції. Париж покидають усі.»

 

На цьому місці Льольо відклав жовтий листок паперу і почав згадувати Париж, у якому безперестанку лив дощ. Їхнім богом в Академії був Пікассо, а Пікассо жив у Парижі і був комуністом. Левицький із компанією навчався у Кракові й протестував із лівими, отримуючи від них гроші. У 1931 році, приїхавши до Парижа з наміром взяти лекції у професора Юзефа Панькевича і потинятися галереями, Леопольд не виключав знайомства з французькими комуністами і повіями з Мулен Руж. Якогось дня хтось із французьких товаришів запросив Левицького на марш протесту Комуністичної партії Франції. І він, авангардист і лівак, пішов із французами, викрикуючи гасла протесту. Через тиждень у філію Краківської академії мистецтв у Парижі, де Леопольд Левицький числився серед студентів, надійшло офіційне повідомлення з департаменту поліції про те, що він повинен покинути Париж протягом трьох днів і виїхати до Польщі.

 

Льольо продовжив читати лист.

 

«Здається, що я бачився зі своєю родиною у 1935 році, холи востаннє відвідав Чортків. Пам’ятаю, що ходив вуличками і дійшов до Серету, там, де стояла електростанція. По синагогах, як завше, читали Тору, а на міському Ринку продавали буковинські сливи. Я зробив кілька ескізів, але при переїздах вони, мабуть, загубилися. У передчутті війни, дорогий Льолю, все стає нікчемним і марнотним. Не знаю, що ти робиш тепер, але Твою адресу я відшукав серед своїх паперів і чомусь вирішив написати. Може тому, Льолю, що вулиці Чорткова приховують у собі такі ж дивні кольори і фактуру, як і паризькі».

 

 

Леопольд заходив до крамниці на вулиці перед Лувром. Купував там багет, продавець загортав його у шарудливий тонкий папір. А виходячи, з порога відкушував теплу булку і, поправляючи окуляри, прямував до Лувру. Якщо падав дощ, що траплялося у Парижі часто, то роздивлявся годинами старих майстрів, аж поки голод знову не виганяв його з музею у пошуках їжі.

 

Вечорами Леопольд ходив до Мулен Руж, сторговувався з повією і вів її до маленького помешкання на Монмартрі, винайм якого обходився у кілька додаткових франків. Зранку, зазвичай, мадам покидала Льоля у ліжку самого і кудись бігла.

 

 

«Сена така ж зелена, як Серет. У нас казали, що на всі єврейські свята вода Серету солодка і пахне мигдалем. А тут – вічні дощі й фіолетові плями бензину. Знаєш, Leo, коли я згадую Чортків, то чомусь пригадуються мені сліпі котенята, яких селяни, з Горішньої Вигнанки, топили у річці…

 

Твій Саша»

 

 

5

 

14 вересня 1939 року, коли євреї Чорткова розпочали святкувати Рош Ха-Шана, Серет був солодкий, а його воду можна було пити замість киселю.

 

Моше Зальцінґер у ці дні молився у Старій синагозі.

 

Разом з усіма ходив до Серету читати псалми, щоби і його, Моше, Всевишній вписав у Книгу Життя. А також Моше чекав на відповідь із Нью-Йорка. Він знав, що Іцик, Мордко і Еміль мусять відповісти. Моше це відчував, і навіть у молитвах, у синагозі, заплющивши очі, чув шелест тонкого паперу Тори, який уявлявся шелестом листа з Нью-Йорка. Того 1939 року багато євреїв з усіх чортківських закапелків прийшли до Серету прочитати псалми і вчинити ташліх. Вони стояли вздовж берегів річки, покриті білосніжними талесами, аж міщани-неюдеї дивувалися з цього. І від їхніх білих талесів тільки пожухла трава і оголені будяки відтіняли посріблену річку.

 

Уперше за багато років на Рош ха-Шана маленький Чортків перетворився на містечко, яке хотіли відвідати багато людей. Цивільні раптом стали резервістами, їх передягнули у військову форму, нову, що пахла сукном і ретязями, залежаними на військових складах. У горішній частині міста, по дорозі до Бучача, в австрійських касарнях, був небачений до того часу рух військових. Улани і жовніри батальйонів прикордонної служби поночі і навіть удень мчалися містом у напрямку Копичинців і Борщева.

 

До залізничної станції почали прибувати зі Львова біженці із західних теренів Речі Посполитої, які рятувалися від війни і дивувалися спокоєві міста, у судах якого досі розглядали позови і оголошували ліцитації. А у чортківській в’язниці сиділи політичні й кримінальні злочинці. А по чортківських крамницях, не зважаючи на воєнний стан у країні і частковий дефіцит товарів, усього було вдосталь. Навіть Моше Зальцінґер замовив першу партію буковинських слив на 17 вересня пополудні.

 

Коли Моше поцікавився у прокуратора, коли той прийшов по цукати і дактилі, де зараз перебуває польський уряд, то прокуратор відповів, що тут, у Чорткові, додавши, що Маршалек щойно виїхав воєнним автомобілем у напрямку Заліщиків. І Моше, простоявши за лядою, зрозумів, що почув від прокуратора велику таємницю. І вибіг із крамниці шукати Ридза Сміґлого.

 

16 вересня, за день до приходу більшовиків, із чортківської в’язниці почали випускати в’язнів, і місто знову ожило.

 

Одні казали, що хтось підробив ключі. Інші – що так розпорядився прокуратор. На волі міські злодії обдумували, що і де вкрасти, а політичні – вичікували.

 

Поліція палила папери.

 

Моше Зальцінґер і Леопольд Левицький бачили, як ті папери горіли. Вони стояли біля Зальцінґерової бакалії. Моше як власник, підперши одвірок, і Леопольд, який прийшов купити в Моше щось для Ґені.

 

– Бачите, пане Левицький, – Моше звернувся до Леопольда, – влада стає попелом, коли свої папери нищить її поліція.

 

– Пане Зальцінґер, – відповів Леопольд, – так виглядає, що Польщі – кінець.

 

– Та воно то так, але хіба прийде щось краще?

 

І Леопольд Левицький, передумавши що-небудь купувати, пішов у напрямку старого Чорткова, насвистуючи французьку пісеньку.

 

«А чого він тішиться?» – подумав Моше.

 

Двоє Зальцінґерових синів, одинадцятилітній Езра і дев’ятилітній Барух, прийшли додому з розквашеними носами і розповіли, що їх побили українські гімназисти, перестрівши біля Ринку. Барух сказав, що били також і поляки, наскочивши на них зі спини. А Езра додав, що коли вони з Барухом утекли, то поляки билися вже з українцями.

 

 

17 вересня, по обіді, совіти вступили до Чорткова, в’їхавши у старе місто з боку Вигнанки, не зазнавши жодного опору, бо рештки польського війська ще зранку поспіхом посунули до Заліщиків.

 

 

6

 

Після розмови з братами, Мордком й Емілем, коли вони вирішили перетягнути Моше з родиною з Чорткова до Нью-Йорка, Іцик Зальцінґер зайшов до адвокатської контори з двомастами п’ятдесятьма доларами у кишені. На адвоката потрібні були гроші, які брати Зальцінґери призбирали, і потрібен був час, якого вони не мали. Коли вони утрійку вирішували, як допомогти Моше, Іцик сказав, що все вказує на війну і що хтозна чи родина Моше зможе її пережити. Адвокатська контора була на другому поверсі будинку біля Рокфеллер Центру. Звісно, адвокати у цій частині Нью-Йорка були дорогі, задорогі навіть для братів Зальцінґерів, власників м’ясної крамниці на Ловер Іст Сайді. Але вони вирішили звернутися до дорогих і найкращих. Адвокат прямо сказав, що справа дуже складна, але Іцик висипав на стіл паперові купюри. І справа зі складної перейшла у справу, яку за сприятливих обставин можна залагодити. Оформивши в секретарки папери, Іцик вийшов з офісу і на вулиці замовив собі зельтерської з сиропом за п’ять центів, йому захотілося солодкого.

 

Перед автобусною зупинкою він купив свіже число «Нью-Йорк Таймс», де на першій сторінці великими літерами було написано «НІМЕЦЬКІ ВІЙСЬКА АТАКУВАЛИ ПОЛЬЩУ, МІСТА РОЗБОМБЛЕНО, ПОРТ ЗАБЛОКОВАНО. ДАНЦІҐ ПРИЄДНАНО ДО РЕЙХУ».

 

Солодко-кислий смак газованої зельтерської згірк.

 

Іцик похитнувся – до нього підбігли, але він сказав, що все гаразд.

 

І прикривши лице газетою, плакав як дитина.

 

 

7

 

До бензинової станції на Ринку підполковник Котарба їхав службовим «Fiat-518».

 

Водієві довелося петляти вуличками, бо сьогодні у Чорткові був базарний день. Селянські фіри, міські брички і військові авта ближче Ринку збилися в суцільну заслону, яку неможливо було обминути. Поручник Вацлав Добровольський вискочив з авта і, викрикуючи, розігнав цивільних на розі, де стоїть готель «Брістоль». У вікна Котарбиного автомобіля заглядали коні й металева збруя черкала обшивку, поки під’їхали до бензинової станції.

 

Дружина Котарби перебувала у родичів під Краковом. «Добре, що там», – думав він. Коли перші резервісти прибули на чортківську залізничну станцію, підполковник, в розпорядження якого вони переходили, приїхав подивитися, з ким йому доведеться обороняти східний кордон. Із короткої розмови з капітаном Влодзімежем П’ясецьким Котарба з’ясував, що на заході країни – війна.

 

Отже, Гелена за таких обставин не зможе дістатися до Чорткова, та й телефонний зв’язок між Чортковом і Краковом тепер відсутній.

 

У Котарбиній віллі, у кімнатці на першому поверсі, мешкала служниця Параска, молода українка з Білобожниці. Марцелій і Гелена Котарби прийняли її за рекомендацією фотографа Анджея Злочанського, в якого вони сфотографувалися у перший день призначення підполковника командиром полку «Чортків». Гелена помічала, що за молоді й соковиті форми Парасчиного тіла не раз чіплялося око Марцелія. Але підозрювати Параску не було підстав, бо та справно виконувала свої обов’язки: ходила на ринок купувати м’ясо і зеленину, а до крамниці Моше Зальцінґера бігала по рибу. Кравцям носила одяг: щось зацерувати, щось підшити. Поралася цілими днями на обидвох поверхах дому, сушила подушки і перини, футра пані Гелени і кожух пана Марцелія. На піддашші шукала голубів, які заважали спати Гелені, хоча підполковник казав, що ніякого голубиного воркування ніколи не чув. Гелена встановила свої правила для Параски: не дозволяла їй варити, а лише прислуговувати за обідом і мити начиння.

 

Тепер, коли Гелена перебувала під Краковом, Параска варила, прислуговувала і мила начиння. Підполковник порушив іще одне правило своєї дружини: Парасці категорично було заборонено митися у лазничці і користуватися туалетом. Але за відсутності дружини Марцелій зламав і це правило. Якось Параска забула зачинити двері до своєї кімнатки на гачок. Коли перебиралася, побачила риб’яче око підполковника, що зазирало в шпару. Парасчине тіло вкрилося сиротами.

 

Тієї ночі підполковник уперше накинувся на Парасчине тіло, як рятувальник, що кидається з розгону у воду. Коли Параска почула в собі Марцелія, вона скрикнула, але не від болю, а як з’ясувалося, від гусячого пір’я, яким була набита перина. Пишка пір’я вколола Параску в м’яку рожеву сідницю, але підполковник, увійшовши у троянду Параски, так він називав її сором, відчував слизькі пелюстки її квітки. А заслинене і млосне Парасчине стогнання розпалювало підполковника, який згрібав із перини її литки, сідниці й плоский живіт в єдине тіло, що вислизало з його рук.

 

Цілу ніч Параска літала над підполковником і була схожа на річкову чайку на зелених берегах Серету.

 

І підполковник, літаючи над Параскою, був схожий на чорного шуліку з Чорного лісу.

 

Їм обом здавалося, що від їхньої пристрасті розвалиться австрійська вілла і на них звалиться дах.

 

Відтоді, коли у Параски були місячні, вона спала в своїй кімнатці на першому поверсі, а коли минали – на перині у спальні з Марцелієм Котарбою.

 

 

Підполковник Котарба скаржився прокураторові, що Гелена застрягла під Краковом. А прокуратор скаржився Котарбі, що Моше Зальцінґер не може вчасно замовити дактилів, бо на польсько-румунському кордоні чомусь затримують товари, а до Моше їх везуть здалека: з Туреччини через Балкани. Дактилі полюбила й Параска. Якось у кишенях Котарби знайшла паперову торбинку (подарунок прокуратора) з кількома липкими плодами. І від того часу Вацлав Добровольський змушений був ходити до крамниці по дактилі, якими в Чорткові торгував тільки Моше.

 

Після інспекційної поїздки до Копичинців підполковникові Котарбі стало зрозуміло, що совєти до чогось готуються. Розвідка доносила про переміщення їхніх військ. Отож-бо, головним Котарбиним завданням як командира полку буде втримати оборону, якщо совєти захочуть перейти кордон. Але як довго він це зможе зробити? З повідомлень, що надходили до штабу полку «Чортків», критична ситуація складалася на польсько-німецькому кордоні. Провокації були там по кілька разів на день, а сутички завершувалися жертвами. І хоча три Котарбині батальйони стояли на стратегічних позиціях від Скалата до Борщева, на цьому напрямку було багато місць, які не охоронялися постерунками. До того ж улани і артилерія, що прибули до Чорткова і розмістилися по батальйонах у Скалаті, Копичинцях і Борщеві, перебували за кілька кілометрів від кордону, бо стільки війська не можна було розквартирувати на самому кордоні. «А це, – міркував Котарба, – послаблює оборонні можливості полку, бо совєти можуть із протилежного берега Збруча вдарити артилерією, а тоді пустити у хід свої танки з піхотою». З авіації – до полку «Чортків» належало чотири літаки. У Бучачі було розквартировано станцію військових поштових голубів.

 

 

Перші постріли на польсько-радянському кордоні пролунали о другій годині рано, а коли на одному із прикордонних постерунків, що підпорядковувався підполковникові Котарбі, зав’язався бій, то до вілли примчав ад’ютант Добровольський. Відштовхнувши перестрашену Параску, що відчинила набряклі від вологості вхідні двері, увірвався в дім. Параска стояла при дверях у короткій полотняній сорочці. А підполковник Котарба довго натягував своє галіфе і ніяк не міг втрапити у лівий чобіт.

 

– Що це значить, поручнику?

 

– Пане підполковнику, перепрошую, але совєти напали на наші постерунки, на деяких ведеться бій.

 

Котарба злетів із кітелем під пахвою з другого поверху у вересневий ранок. Підполковник разом із поручником були за десять хвилин у приміщенні штабу й приймали рапорти чергових офіцерів. Стрілянину на кордоні почули у місті, яке пробудилося. Сполохані когути з Горішньої Вигнанки того ранку промовчали. І не горланили когути зі Старого Чорткова.

 

 

О 2:30 командир полку «Чортків» підполковник Марцелій Котарба рапортував генералові бригади Вільгельму Орлику-Рюкеману: «Перевага значна, б’ємося вперто, спробую боронити мої напрямки якнайдовше».

 

О 6:00 ранку Котарбі доповіли, що станція військових голубів – увесь особовий склад і шістсот птахів – покинула місце постійної дислокації і вирушила у напрямку Чорткова.

 

– Що? – запитав Добровольського Котарба. – Якої курвиної мами вони їдуть до Чорткова?

 

– Не знаю. Я все з’ясую, пане підполковнику.

 

О 8 годині до штабу прийшов наказ від головнокомандувача Маршалка Ридз-Сміґлого «З більшовиками не воювати».

 

О 8:45 два офіцери штабу застрелилися у своїх кабінетах.

 

О 8:55 Котарбу повідомлено про знищення більшовицькою артилерією чотирьох літаків.

 

О 9:00 підполковник Котарба вислав поручника Добровольського назустріч більшовикам, щоби запитати, пся крев, чому вони вторглися на територію Речі Посполитої. Після перших боїв на кордоні поручник із білим прапором виїхав назустріч радянським танкам і запитав першого зустрічного радянського танкіста, чому вони перейшли кордон?

 

«Гєрманца ідьом біть», – відповів той.

 

У дворі штабу торохтіло службове авто Котарби. І хоча зі штабу можна було просто виїхати на бучацьку дорогу і звернути до Заліщиків, Котарба сказав їхати до своєї вілли на вулицю Ґрюнвальдську. Він хотів попрощатися з Параскою. З ним були кілька офіцерів штабу і старший ад’ютант капітан Едвард Маржис. Офіцери нервувалися, бо з боку Горішньої Вигнанки лунали постріли і наростав танковий гул.

 

Близько дванадцятої години підполковник Котарба покинув місто, віллу і служницю Параску в сльозах. Перед Заліщиками вони звернули на Устечко, де через Дністер був стратегічний міст, якого, із розповідей місцевих, ніхто ще не підірвав. Але, під’їхавши до мосту, Котарба з офіцерами побачили, що його підірвано. Вони перебралися у мундири колійовців і, перепливши човном Дністер, ступили на румунську землю.

 

 

8

 

Леопольд Левицький дочитав лист Саші Блондера і вклався спати.

 

Тої ночі йому приснився Париж.

 

 

Несподівано, за тиждень до подій, на порозі хати Левицьких з’явився Йосип Бухіндер, із яким Леопольд тримав підпільний зв’язок (обидва належали до КПЗУ і обох судили як ворогів польської держави). Про Бухіндера не було чути два тижні. «Певно, знову арештували або навіть вбили», – думав Льольо. Але Бухіндер, викликавши Льоля у двір, повідомив про великі події, яких слід очікувати за день-два. Левицький короткозоро дивився в заросле обличчя Бухіндера і намагався зрозуміти, про що той каже. Йосип розповів Леопольдові, що кілька разів переходив кордон і там, за Збручем, готується щось важливе.

 

– Леопольде, ви ж розумієте, що Польща приречена?

 

– Вчора поліція спалювала папери, ми з Моше Зальцінґером бачили вогнище у внутрішньому дворі поліційної команди.

 

– З Моше? Тим, що торгує рибою?

 

— Так, я заходив до крамниці.

 

– З ним ми теж поквитаємося.

 

– За що?

 

– За експлуатацію трудящих. Я мушу вам сказати, товаришу Левицький, що коли настане історичний момент і Чортків… ну ви… мене розумієте. Будьте напоготові.

 

– У мене нема ніякої зброї.

 

– Ви повинні зустріти визвольні радянські війська елєґансько. А що це так пахне? — запитав Бухіндер, вдихаючи запахи Надлерового садка.

 

– Сливки, Йосипе.

 

 

І Йосип Бухіндер розчинився у сливовому запахові.

 

 

— Кидають усе – авта, вози і навіть ровери, а євреї позамикали крамниці, – торохтіла сама до себе Левицька.

 

— А що сталося, мамо?

 

— Як то що, Льолю? На копичинецькій дорозі якась стрілянина, і вона наближається до нас.

 

 

У сірому костюмі, з метеликом під шиєю, Леопольд Левицький неспішно чвалав спорожнілим Чортковом. Бачили його адвокат Росляк, який від рана стояв біля Окружного суду, і прокуратор, який стовбичив у вікні із зарядженим пістолетом.

 

Леопольд не впізнавав міста — порожні центральні вулиці, позамикані крамниці, у вікнах за білими фіранками тисячі пар очей. Здавалося, що всі вітри, зсунувшись зі східного берега Серету, очистили місто від людей, і Леопольдові зробилося лячно, наче він залишився посередині вулиці Міцкевича сам.

 

На годинниковій вежі на Ринку показувало дванадцяту годину.

 

Несподівано перед Левицьким промчалося авто, набите польськими офіцерами, й повернуло на вулицю Ґрюнвальдську. Левицький завмер, бо він уже не сподівався побачити кого-небудь із польського війська. Поодинокі резервісти зі страхом в очах утікали додому, минаючи Леопольда.

 

Біля крамниці Моше Зальцінґера, яку щоранку відвідували покупці, було тихо, але зрадливий запах залежаної риби тримався у зачинених дверях. Пройшовши вулицею Міцкевича, Леопольд побачив відчинену браму тюрми.

 

«Всі повтікали», – сказав випадковий перехожий, тягнучи додому ровер польського вояка.

 

За дві години до міста в’їхали перші радянські танки, на одному з яких сидів Йосип Бухіндер. Танк зупинився біля годинникової вежі, і Йосип, зіскочивши, підбіг до Леопольда Левицького, обняв його і потягнув до танкістів, які довкруж роззиралися.

 

На другому поверсі Окружного суду пролунав постріл.

 

Підполковник Котарба стояв перед Дністром у формі польського колійовця, яку ад’ютант капітан Едвард Маржис стягнув з убитого начальника станції ще в Чорткові. З ним був старший ад’ютант та ще кілька офіцерів штабу. Перед мостом усі чекали на поручника Добровольського, від якого не було жодних вісток.

 

Зв’язок – втрачено. Підполковник Котарба пригадав собі, що станція військових поштових голубів у Бучачі придалася б. Він із надією задирав голову, щоби побачити в небі хоч якого-небудь голуба. Поручник, який отримав наказ з’ясувати наміри совєтів, бо зі штабу Верховного головнокомандувача приходили накази «З совєтами не воювати», або потрапив у полон, або ж убитий. Ще трохи зачекавши, Котарба перехрестився і наказав перепливати Дністер. На румунському боці, обійшовши прикордонну сторожу, вирушили у напрямку села, в якому блимало світло.

 

Котарба прокинувся від шарудіння мишей.

 

Вчора їх упустив господар до комори і вони попадали від утоми і виснаження на солому. Село було розташоване за кілометр від кордону. Гавкали пси, горланили когути і в соломі гасали миші. Зірки висіли, наче яблука, і комети пролітали над Дністром, черкаючи високі береги річки. Котарба чув, як господарі поралися надворі.

 

Моше Зальцінґера привели до крамниці. Вели під конвоєм зі Старого Чорткова бічними вуличками, щоби менше очей супроводжувало Моше. Металеві жалюзі спробував відчинити Бухіндер. Не вийшло. Тоді він передав ключі Моше, і той звично, як це він робив десяток років, відімкнув жалюзі та двері. У Моше тремтіли руки і він неохоче відповідав на запитання Бухіндера.

 

Моше передав Бухіндерові всі рахункові книги і показав, що де лежить.

 

— Рибу з бочок повикидайте, бо засмердиться, – сказав наостанок Моше.

 

Він зайшов у свій закапелок, в якому вечорами записував продані товари, їхню ціну і прибуток, щоби забрати фетровий чорний капелюх.

 

З капелюхом став у дверях.

 

— А це що? — запитав Бухіндер.

 

— Капелюх. Мій капелюх.

 

Бухіндер жаб’ячими очима зиркнув у бік Моше.

 

– Усе, що є в крамниці, – власність нашої держави. — Відібрав капелюх і жбурнув його до бочок із рибою.

 

А тепер можеш їхати до Америки.

 

Простоволосий Моше стояв посередині вулиці.

 

З високих вікон готелю «Брістоль», із різних поверхів, сховані за фіранки і псевда, за всім, що відбувалося, спостерігало четверо очей – надрайоновий провідник ОУН Чортківської округи й інспектор округу «Чортків» Армії Крайової – і обидва розуміли, що все тільки починається.

 

 

Епілог

 

Параска мешкатиме у віллі Котарби до німецької окупації. Її розстріляють у 1943 році як заразну і небезпечну для німецьких солдатів.

 

Підполковник Марцелій Котарба дістанеться до Франції з Румунії, а з Франції – до Англії, а у 1950-тих роках повернеться до Польщі помирати.

 

Поручникові Вацлаву Добровольському прострелять потилицю у Катині 1940 року.

 

Моше Зальцінґера розстріляють у Чорному лісі влітку 1941-го.

 

Йосипа Бухіндера, комісара Червоної Армії, у 1946 році заріжуть заточкою з алюмінієвої ложки у Норильському виправно-трудовому таборі ҐУЛАҐу.

 

Саша Блондер загине в автокатастрофі під Парижем у 1949 році.

 

А Льольо Левицький і Ґеня Надлер, побравшись у 1940 році (стара Левицька встигне перед смертю благословити синів шлюб), 1941 року евакуюються з совєтами до Узбекистану, а по війні, продавши чортківську хату, переберуться до Львова.

Джерело тексту і фото: сайт Збруч

Comments

коментарів

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here