Поштовхом для цієї публікації стала стаття  Мар’яни Полянської «Система, що сама себе знищує», особливо слова, якими автор закінчує свої роздуми: «А хто ми, як не частинки мізинця системи, що сама себе знищує?…»

І дійсно – хто ми? Покірні раби, які чекають, поки система себе знищить? Чи повноцінні члени цієї системи, але які просто не можуть нічого вдіяти, аби щось змінити? НЕ можуть, НЕ хочуть, НЕ вміють, чи настільки виснажилися, що на все «махнули рукою»?

Поки що у суспільстві домінують дві думки з цього приводу. Перша – змінити все керівництво держави (виборами, референдумом і, нарешті – штурмом Уряду, Верховної Ради, Президента тощо). Друга – починати зміни власне з себе самого, що і пропонує автор зазначеної вище статті. Як на мою думку, ні одна, ні друга пропозиція, хоч і слушні, проте не витримують ніякої критики. І причина тут вже одна, а не дві. І полягає вона у суттєвому: всі пропонують «ЩО» треба зробити, але не вказують, не пропонують, навіть не натякають –  «ЯК».

Опустимо першу думку – і вибори, і референдуми ми вже проходили, і не один раз; щодо штурму – то це кримінал. А ось щодо змін із самого низу, тут треба призадуматися. Змінювати себе? Навіщо! Я є людина, створена Богом – єдина і неповторна. Я є таким і таким залишуся до смерті. Дуже влучно з цього приводу сказав Василь Симоненко: «Бо ти на землі – людина, // І хочеш того чи ні…». А ось міняти своє ставлення до всього потрібно. Потрібно негайно і категорично. Вже! Не відкладаючи не те, що на завтра, а навіть на годину.

Почнемо з найпростішого. Робимо якісь закупи у крамниці, а продавець не має здати решти, так – копійок 20-30. Ми або махнемо рукою, або візьмемо якусь незрозумілого походження карамельку. Дрібничка, за хвилину забули. Забули, але це частинка системи, крапля в морі. А море і складається з крапель. Пригадую випадок приблизно 15-20-річної давності. В крамницях не було копійок, і на здачу давали цукерки. Сперечатися – марно тратити нерви. Я покірно брав ці цукерки, акуратно складав їх в целофановий мішечок, поки не назбиралося їх саме на покупку буханця хліба. Потім спеціально заходив до тієї ж крамниці з метою купити хліба, але дочекався, коли буде більш-менш величенька черга. І… замість гривні (тоді хліб ще так коштував) даю продавчині мішечок з цукерками. Минуло хвилини три повного мовчання, продавчиня глянула на мене, як на пришельця з іншої планети, проте далі мовчки взяла цукерки, віддала хліб, і на цьому все закінчилося. Правда, в подальшому у всіх продавців тієї крамниці для мене знаходилася здача копійками, хоч інші покупці і далі отримували цукерки. А тепер уявімо собі, що всі покупці чинили так, як я. Дрібниця? – Можливо.

Але, недавно в Тель-Авіві (Ізраїль) подорожчали молочні продукти. Ніхто не бунтував, не скаржився один одному, просто завдяки Інтернету через соцмережі люди домовилися з такого то дня не купувати жодних молочних продуктів. Так тривало лише три дні… Ціни повернулися до попередніх.

Тепер приклад наш, український. Один громадянин, пенсіонер, пригадав собі статтю 46 Конституції України, де зазначено: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Оскільки пенсія була у нього нижча від прожиткового мінімуму, він звернувся до суду за захистом своїх прав. Очевидно, що суд першої інстанції, як і подальші – апеляційний, вищий адміністративний і Верховний Суд – відмовив йому у задоволенні позову. Але цей громадянин був занадто настирливим і звернувся за допомогою до Європе́йського Суду з прав люди́ни (англ. European Court of Human Rights) – міжнародного  судового  органу,  юрисдикція  якого  поширюється  на  всі  держави-​​члени Ради Європи, що  ратифікували Конвенцію  і  включає  всі  питання, які  стосуються  тлумачення  і  застосування  конвенції, включаючи міждержавні  справи  і  скарги  окремих  осіб (Україна ратифікувала цю Конвенцію). І… його поновлено у правах та ще й зобов’язано Україну виплатити 10 тисяч євро моральної компенсації. І знову уявімо собі, що це зробила б не одна людина-пенсіонер, а тисячі, десятки тисяч, врешті понад два мільйони, які мають на це право! Що ж, розпочали з цукерок на гривню і закінчуємо тисячами євро. Проте це ще не закінчення.

Нещодавно трапився один випадок, не дуже етичний для широкого загалу, але повчальний для окремих осіб. Довший час мешканці прилеглих до ставу сіл мали конфлікт із, скажімо не дуже добропорядним підприємцем, який приватизував цей став. Один із мешканців зателефонував Народному депутатові і поскаржився на підприємця.  Депутат приїхав і одним «вдалим жестом» вирішив питання. Я аж ніяк не схвалюю його вчинок. Але чому так сталося, чому люди змушені були звертатися аж до Народного депутата? Не могли собі дати ради? Не вірили, що їх захистить сільський голова, районна, обласна державні адміністрації? Ні, вони навіть не пробували до них звертатися. А даремно. Якби сходинка за сходинкою йшли до мети, то згодом (хай на це потрачено багато часу і нервів) вони досягли б свого, посилаючись лише на одну із статей Конституції. (Стаття 14. «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». Під словом «земля» слід розуміти як власне грунт, так і ліси водойми, надра.)

Про Конституцію, хабарі, корупцію і можливості окремої людини у мурашнику суспільства – у подальших випусках газети.

Богдан ПРИСЯЖНИЙ

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here