Спостерігаючи уже кілька місяців за новим «Міхо-героєм», його сторінкою у Фейсбуці, за тим, що коїться з багатьма мешканцями країни, хочу цього разу порушити тему політики.

Ми, українці, маємо властивість – повсякчас шукати  месію, чесного й справедливого з рисами Господа, поводиря. Не полишаємо сподіву, що ось, в один прекрасний момент прийде ВІН – той хто змінить усе і зробить наше життя в десятки разів кращим за десятки днів.

А ще, маємо співчуття до того, кого пригноблюють. До прикладу, був Луценко Міністром внутрішніх справ, нікому його не було шкода, всі його ненавиділи, а коли його посадили до в’язниці, всім стало жаль, почали говорити про головоломне визволення, тепер він вийшов і став генпрокурором – і всі його знову ненавидять. Коли Савченко взяли в полон, люди пікетували, боролися, писали листи. Та коли Надію привезли із Росії, усі, в тому числі її однопартійці, зреклися завербованої навіженої дури.

Так і тепер, коли Міхо був головою Одеської ОДА, інтерес до його персони був, скажімо, невеликий. Але як тільки грузин зрікся «престолика» і заявив, що йде в опозицію, буде завойовувати владу, робити українцям «добре життя» – його, і всіх поплічників почали переслідувати. А коли нещодавно на авансцені розіграли увертюру «затримання злочинця Саакашвілі», електорат зайшовся сльозами співчуття. Чому розіграли, думаю, ви здогадуєтеся: бо це можна було зробити тихіше, бо спецпідрозділ «Альфа» це не пересічні громадяни, а підготовлені правоохоронці, можна було б провести все це не на очах у сотень розгніваних фанатів і тому подібне.

Коли він приїжджав до Чорткова, у будинку культури бав аншлаг, люди стояли між рядами, на балконі, всі захотіли подивитися на того чудового парубка, який підняв Грузію з колін і задер їй високо голову. Усі робили селфі, запитували цікаві питання, що свідчили про довіру, а він говорив загальними фразами, які в народі називаються популізмом.

Я стояла в куті і спостерігала за реакцією людей на слова Міхаеля Миколайовича. Їхні очі випромінювали ледь тліючий вогник надії.

Насправді, будь то Саакашвілі, Яценюк, Тимошенко, Порошенко чи Вакарчук, не важливо. Люди стомилися! Їм уже важко жити в брехні: триває не лише фізична, але й інформаційна війна з Росією, всередині країни люди ніби й готові мінятися і вже роблять якісь кроки до змін, та все ж «верхушка» не має наміру робити руху на зустріч правді. Їй почати жити не по-новому, а по правді – це буде найвище досягнення. А люди уже, мабуть, бояться уже нових заворушень, бо і так погано – тільки закінчився Майдан, не зажили рани в рідних за Небесною Сотнею, почалася війна, вбивають найкращих – цвіт нації. Людям хочеться спокою, відчуття безпеки, а не тремору у соціальних м’язах. А владі почати жити не по-новому, а по правді – це буде найвище досягнення.

За аналітичними опоніаціями друзі мені кажуть, що не залежить майже нічого від  політиків і чиновників – їх кілька тисяч, все залежить від людей. Так, я з ними згідна, люди справді забули, що є єдиним владоутворюючим органом, адже стаття 5 Конституції України каже: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». І це могло би бути правдою, якби не було таким дебілізмом.

Насправді, всі ми знаємо, що більшість ресурсів і грошей нашої країни зосереджені в руках кількох сотень осіб. І саме вони є джерелом влади в країні. Тому, якою буде влада наступні роки, скільки вартуватиме долар, бензин і газ – вирішують саме вони.

Але мої друзі все ж залишаються правими. Адже чи не народ дозволяє тим узурпаторам привласнювати активи країни в одні руки? Це ж ми самі замовчуємо усю цю корупцію, яка усюди, якою тхне за версту від нашої країни.

Здається, у моїх словах мало просвітку, і ми не можемо вислизнути з цього кола пекла: влада корумпована й зажерлива, між нами соціальна прірва розміром у мільйони доларів у їхніх кишенях; а люди – стомлені й залякані усім, що відбувається в країні. Але все ж таки, вихід є. І знати шляхи розвитку – це уже половина вирішеної справи. Тож, ні одна людина не зробить за на нас вибір, не зробить наше життя без нас самих кращим, як би ми не ховали голову в пісок, як би ми не хотіли уникнути соціальної відвічальності. І перекладати відповідальність за зміни у державі на свіжоз’явленого месію – це наш промах.

Тому, раджу нам усім пильно вдивитися у акторів, які грають на сцені… Можливо ми не бачимо найголовнішого – сценаристи й режисери за кулісами, саме вони пишуть розвиток подій, актори – просто підставні, для виконання сценарію. І все це на руку нашим ворогам і недобродіям. До слова, Міністр закордонних справ москальщини заявив: «Росія з цікавістю спостерігає». Тому будьмо пильними, мудрими й завбачливими. Бо знову виявимося у цій грі не тими, для кого роблять, а тими – чиїми руками зробили.

Мар’яна ПОЛЯНСЬКА

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here