Леонід ПІДРУЧНИЙ: «війна – це не лише вишиванку на собі порвати…»

У світлі останніх подій маємо за обов’язок інформувати населення нашого краю про хід війни на Сході нашої країни. У зв’язку із цим ЧВ поспілкувався із військовим комісаром Чортківського об’єднаного військового комісаріату, полковником. Леонідом ПІДРУЧНИМ. На цій посаді офіцер уже з 2005 року. Тому відповіді на численні питання нашого видання були вичерпними й відвертими.

– Ви були у зоні проведення АТО?
– Так. Був комендантом Дебальцево у 2014-у році, перед його «здачею», але 19 грудня поїхав у Чортків.
– Чи володієте цифрами про останній осінній призов на строкову службу?
– На кожен військкомат дається планове завдання. Цієї осені ми повинні були призвати 26 чоловік. Своє завдання виконали на 100%.

Проте, хочу зауважити, – виникали труднощі. Бо наші призовники ховаються, утікають, бояться армії, мають страх перед тим, що, начебто, їх одразу перекомандирують у зону конфлікту. Хоча неодноразово зазначали усі представники влади: від Президента до військових комісарів: «строковики в АТО не залучаються». Про це зазначається у всіх військових документах, ЗМІ, та усіх можливих публічних промовах.

Мотивів у контрактників є багато і вони різні.

Зараз у нас призов за контрактом уже не з 18-и, а з 20-и років, і лише ті чоловіки, які виявили бажання заключити контракт і добровільно поїхати на війну, відправляються у зону АТО. На мою думку, кожна особа, яка йде на контракт, повинна розуміти, що це її Конституційний обов’язок, у неї має бути вмотивоване бажання віддати борг Батьківщині.

– Чим займаються в армії строковики?
– До прикладу, у Тернополі є військова частина. Туди прикомандировують призваних військовослужбовців. У той час, коли контрактники відправляються у зону АТО, строковики залишаються у межах частини, несуть караульну службу, здобуваючи основні військові навички.
Коли вони закінчують строкову службу, їх вносять до бази військових запасу, і орієнтовно 1 раз на рік викликатимуть на військові навчання задля повторення засвоєних навичок у ходи несення служби.

– Хто встановлює цю норму – 26 чоловік?
– Це залежить від кількості призовників, які перебувають на військовому обліку. Припустімо, на обліку є 1000 призовників. З них є певні категорії, яким передбачена відстрочка. З цього виводять середню цифру, передають у штаб. У подальшому на область приходить наказ призвати певну кількість осіб.

– З якого віку обліковуються потенційні призовники?
– У цей час ми беремо на облік хлопців 2001 року (від 17 років). Їх скеровуємо на медичну комісію. Непридатних для служби записують у запас. Решту записуємо під військовий облік. Вони отримують приписні посвідчення, без яких жоден навчальний заклад не приймає вступних документів.

– Хто більше хоче заключити контракт: ті, хто люблять свою країну чи ті, кому потрібні гроші?
– Важко сказати, з нашого краю в зоні АТО служить більш як сотню. Мотивів у контрактників є багато і вони різні. У часі постМайдану бажаючих піти на війну було дуже багато: на день приходило до 100 чоловік. Але коли зрозуміли, що війна – це не лише вишиванку на собі порвати, ця хвиля зменшилася. Матеріальний чинник грає свою роль. У додаток до хорошої зарплатні військові отримують одноразову премію від міського голови. Також окрім матеріального фактору, для учасника АТО передбачено величезний перелік послуг. Усі ці послуги надаються сьогодні безперешкодно і в повному обсязі.

у «Майданівському» пориві записувалися на військкоматі, щоб іти на війну, тепер ховаються

Звичайно існує багато таких, які живуть високими патріотичними почуттями і щоб віддати обов’язок Батьківщині і захистити свою країну від ворога – при першій можливості їдуть у зону АТО, і знову і знову.

Є така тенденція – дуже багато хоче на війну йти дівчат. Чи добре це чи погано, не знаю. Проте, коли ти там, тобі хочеться поділитися з кимось, побачити жіночу усмішку, слово підтримки. Війна дуже змінює. У тебе є ворог, є зброя, і все. Не поділяється світ на тони, є або чорне або біле…

– Жінки в армії – хороша ідея?
– Є така тенденція. Дуже багато жінок хочуть іти служити за контрактом. Їхня присутність добре впливає на психіку оточуючих. У нас немає багато посад для жінок. Хіба що телефоністки, медичні сестри, певний сержантський склад. Ми призвали за контрактом більше 20-и жінок. Звільнених, здається, всього дві, усі інші успішно продовжили контракт. Ви знаєте, якби армію можна було б комплектувати жінками, то наші лави були б переповнені.

Чомусь часто так стається, що українські чоловіки ховаються за спинами жінок. Бувають такі випадки: «Чому мого чоловіка/сина? Чому не сусіда?», а як син подорослішав, подекуди, взявся за оковиту, то зразу всі стають здоровими. І та ж мати повертається і благає: «Візьміть мого сина. Він зловживає алкоголем і мене б’є. Дисциплінуйте його, навчіть його…». Але вже пізно, бо син виріс, у нього проблеми зі здоров’ям. І я запитую: «Чому ж Ви, пані тоді забороняли його брати, коли був час? Як виховали – так і маєте».

Я, приміром, виріс у сім’ї військових. Мій син теж успішно відслужив на війні, вивів свою заставу без втрат. Не можу ніяк зрозуміти тих людей, які не бажають захищати свою Батьківщину, мовляв: «Я не буду захищати тих депутатів, ту банду». Шановні, ви не захищаєте якихось міражевих депутатів, ви обороняєте свою сім’ю, свою територію, свою домівку, самі себе. Є такий вислів у десантників: «Ніхто крім нас». Кожному, хто прочитає це інтерв’ю, потрібно взяти це гасло собі за девіз.

– Можете прослідкувати тенденції зміни бажання служити в армії, адже працюєте уже з 86-го року?

– Коли я вступав у військове училище, нас із Чорткова їхало 18 осіб(вступило 13). Цілком добровільно. Десь до 94-го року служба в армії вважалася почесною місією для чоловіка. У нас в країні є деякий надлишок демократії. Бо справжня демократія – це не вседозволеність. Демократія – це виконання усіх законів, а потім уже межі дозволеного. Кожен чоловік повинен знати, яким боком тримати автомат.
Бачите, ми теж не думали, що будемо воювати. І як органічно наш старший брат засунув нам ножа у спину. І хто пішов першим на війну? Ті, які служили за Союзу.

– А у часі війни в Афганістані?

– Так, ми знали, що у Афганістані йде жорстока війна. І це нікого не лякало. Серед офіцерів вважалося сороміцьким – не написати рапорт.
Скажу, як офіцер. Для мене офіцерська честь – це не якісь стандартні слова. Нас виховали так, щоб не дозволити собі скривдити жінку, не допомогти їй. І серед нас, учнів радянської армії – більшість таких. Офіцери завжди були елітою нації. Дуже складно було вступити до військового вишу.

– Продовжимо про любов до служби в армії? Після 94-го року ставлення до армії змінилося?

– Раніше з військової кафедри служити до армії йшли всі. А зараз усі ті, хто закінчили військову кафедру, стоять на обліку. Це молоді люди від 20 до 43 років. Щовесни ми їх призиваємо. Там невелика кількість осіб. Проте навіть вони ховаються, вигадують болячки, тікають. Це для мене дивно. Офіцер – це звання на все життя.

– Яким він має бути?

– Вихованим, поважати себе, оточуючих, жіноцтво, доглядати за собою, бути дисциплінованим.

– То що потрібно зробити для того, аби чоловіки вважали за честь – служити в армії?

– Для цього потрібне патріотичне виховання в школах. Маємо повернути малокаліберну навчальну зброю в школи, повернути гвинтівки. ДПЮ є, але коли немає що показати, крім дерев’яного автомата і теоретичних знань, це виховання не ефективне.

Колись ми самі хотіли на ДПЮ, нам було цікаво. У нас зараз є багато вчителів, які б гори перевернули, якби їм трохи матеріальної підтримки.

Я вчився на Заводському, у 4 школі. Там вчителем ДПЮ був майор Миркушин. Саме він ганяв нас до 7 поту, але ми його любили і поважали. Завдяки тому вихованню, з мого класу 10 хлопців пішли вчитися у військові училища.

Дівчата у селі колись навіть не хотіли розмовляти з тим, хто не служив в армії. Бо він або «з прівєтом» або слабий.

У Радянському Союзі був мир, але нас готували до війни. І якби мені хтось у 80-ті роки сказав про війну з Росією, я б його, як мінімум не зрозумів. В мене було безліч друзів-учасників Афганської війни. Але тепер не залишилося жодного, бо через ситуацію на Сході України ми не знайшли порозуміння.

– Люди зі Східної України більше росіяни чи українці?

– Більшість східняків – хороші люди. По селах розмовляють українським суржиком, не цураються України. А от коли я був комендантом Дебальцево, до мене приходила «місцева еліта». Вона мені і розказувала: «Здєсь хахлов нєт. Всє оні здохлі в 33-тєм году». Більшість з них переселені з Тверської, Псковської та інших губерній. Це міське населення нас і ненавидить.

– Найголовніша проблему військкомату?

– Матеріальне забезпечення. Часто доводиться ходити і випрошувати кошти на ті чи інші потреби. Ми є державною структурою, залишеною на самоплив.

І найголовніша – призов на строкову службу. До 2003 року, щоб виїхати за кордон можна було лише з дозволу військкомату. Потім у цьому побачили корупцію. Тепер так: людина зробила біометричний паспорт, і як тільки вийшов Указ Президента – чоловік: паспорт в руки і на кордоні стоять черги.

З нового року відкривається єдиний реєстр військовозобов’язаних і призовників. Думаю, Кабмін схаменеться, і до 27-ми років юнакам заборонять виїжджати за кордон без військових квитків. І також до кінця цього року ми не будемо називатися військовим комісаріатом. Матимемо назву «Центр надання військових послуг».
Якщо немає патріотизму, думаю, потрібно ламати це все через коліно!

Спілкувалася Мар’яна ПОЛЯНСЬКА

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here