73 роки тому, 27 січня, відбулася історична подія, яка сколихнула весь світ.

Тоді у 1945-у солдати 60-ї армії 1-го Українського фронту звільнили в’язнів одного з
найбільших таборів нацистської Німеччини – Аушвіцу, що на території Польщі, через який пройшло близько 1,3 млн осіб (1,1 млн було знищено). Брама відчинилася… Сьогодні для нового покоління той табір – символ Голокосту, а день відкриття тієї брами у житті усього людства визнаний Днем пам’яті жертв Голокосту.

Криваві плями історії продовжують нагадувати про те, що не піддається всенародній,
всенаціональній, вселюдській амнезії.

Має про що пам’ятати і Чортків. Не може забути про трагедію, яка спіткала місто,
чортківських євреїв та й жителів усього району у недалекому 1941-44-их роках. Обпалила своїм пекельним полум’ям численну і беззахисну перед лютим ворогом єврейську громаду і всіх ”неарійців,” коли німецький солдат зі своїми антилюдськими
ідеологіями ступив на ці землі. Не має права забути і не може пробачити…

Найгучніше про трагедію єврейського ґетто у Чорткові кричать не слова, не розповіді,
а цифри. Із семи тисяч євреїв (близько третини тогочасного населення), у місті та приміських лісах було знайдено лише сто, ди- вом врятованих. А після повернення цих територій під владу нового окупанта, дані про їхнє проживання тут, із закінченням
II Світової війни, зникають взагалі…Загалом, за неповних два роки окупації українських земель, німці спромоглися знищити 19 тисяч мирних мешканців
Чортківського району.

А почалися перші ув’язнення вже з липня 1941-го. Щодня Чортківська тюрма заповнювалася все новими гестапівськими жертвами. На її подвір’ї 14 липня 1941 року було розстріляно близько 360 євреїв.

“Закопали у глибокі ями всевлядда 19 000…”

З цього почались акції цілковитого винищення, ліквідації інтелігенції однієї з найбільших громад Чорткова. До звільнення міста тут не припинялися масові розстріли. Наступні 150 життів євреїв, поляків та українців німецькі кати забрали 25 серпня в Угринському лісі, а згодом ще 300 у містечку Ягільниця. Так само на винищення була приречена інтелігенція Чорткова.

А вже у квітні 1942-го року тут було створено Чортківське ґетто, у якому зібрали до 8000 євреїв. Численне населення було змушене тіснитися на шести вулицях
– невеликій території від площі Ринок до річки і вулиці Шкільної. Його мешканцям заборонялося виходити за територію обмежену колючим дротом. В’язні носили
нарукавну пов’язку із зіркою Давида.

Запроторені у живу в’язницю, вони отримували дуже мало харчів і просто виживали з того, що мали. Кількість мешканців поступово танула.

 

У серпні 1942 року в Чорткові нацисти провели першу велику акцію депортації євреїв до табору у Белжеці – конвеєру смерті, що розташовувався на українському кордоні з Польщею. Загалом туди було відправлено 2120 осіб. У жовтні до Белжеця депортували ще 600 євреїв, а частину розвезли по інших трудових таборах, зокрема 500 до Янівського табору. Перед окупацією гетто розташовувалось на 6-ти вулицях, а після скорочення його мешканців зменшилось до двох вулиць біля Серету. Тут було створено новий трудовий табір, де людей змусили працювати для потреб німецької армії. Умови праці були просто жахливими, адже в’язням доводилося працювати по 12-14 годин, при тому, що харчовий пайок складав лише 100 грамів хліба, інколи суп та кавовий замінник.

“Наразі тільки дві могили увічнені пам’ятними знаками”

На початку 1943-го року в гетто проживало близько 2500 осіб. Дні гітлерівців в Україні закінчувались. Близько 2000 євреїв було розстріляно у червні 43-го, а решту, яких не дорахувалися, знищили внаслідок ретельного прочісування території, ще декілька десятків людей відправили до трудового табору у Великому Глибочку.

Врятувалися лише одиниці… У вересні 1943-ого німці оголосили Чортків «юденрайн» – вільним від евреїв.

Загалом же жертвами Голокосту по Чортківському районі стало понад 13 тисяч євреїв. Збереглася лише крихта спогадів про цих людей – тільки декілька сотень прізвищ. Невідомими залишилися також більшість поховань. Але немало з них ми знаємо. Найбільшим є поховання на околицях міста Чорткова – Копичинський ліс, що заховав у своїх зелених лабіринтах 12 братських могил із 6-ма тисячами упокоєних тут.

Чортківщина вся усіяна такими братськими могила- ми. Сьогодні їх можна знайти чи не у кожному селі. Масові поховання є й на колишньо- му військовому аеродромі по- близу Старої Ягільниці, на новому єврейському цвинтарі (передмістя Калічівка), на околиці іншого цвинтаря (по колишній вулиці Міцкевича), у селах Ягільниця, Нагірянка та Марилівка, у Чорному та Угринському лісі, у лісах Білавіна, Галілея, Басівка.

Наразі тільки дві могили увічнені пам’ятними знаками – у Копичинському та Чорному лісі… Серед засновників була і Марта Вінтер, та сама маленька Марта, яку мама відправила до Варшави з надією врятувати її тоді, коли йшли лічені місяці до оголошення міста вільним від євреїв, до їхньої повної ліквідації. Та сама, яка змогла врятуватися і в Чорткові (де провела своє дитинство), і у Варшаві від лютих ненависників до таких, як вона, здобути освіту, одружитися і зустріти свою старість із онуками та правнуками в сонячному Ізраїлі. Та сама маленька Марта Вінтер, яка на деякий час змушена була стати Кристиною Гриневич, або Кшисею. Вона вижила і написала про те, що з нею сталося, через що довелося пройти у своїй книзі ”Донечка, про яку ми завжди мріяли. Історія Мар- ти,” з якої сьогодні діти США та Ізраїлю дізнаються про Голокост.

“Жертвами Голокосту у Чортківському районі стало більше 13 тисяч євреїв”

Є ще одна дівчинка, яка вижила в роки Голокосту. Лолу Рейн із ще трьома людьми протягом дев’яти місяців переховувала у погребі на вулиці Броваровій родина Аксенчуків. Богдан Аксенчук ще досі живий, а от Лола Рейн-Кауфман покинула цей світ кілька років тому у 2015-ому, залишивши після себе книгу про власне життя «Схована дівчинка. Правдива історія Голокосту».

Також чудом врятувалися дівчатка Зіна Беркович та Стефа Палек, яких разом із батьками та ще 600-ми євреями якраз везли із Чорткова у табір смерті Белжець. ”Ешелон смерті” дещо затримувався на станції Рава-Руська. Тому дівчата змогли вибратися крізь шпарину. Сховавшись в полі, вони потайки прямували до Львова, сподіваючись залишитися непоміченими. Там їх прихистив знайомий аптекар Стефиного батька – Мойсея Палека.

Отак, на купі попелу, який залишили після себе гітлерівці, як справжнє чудо з’являлися іскри надії, іскри життя. Були ті, хто вижив у цій страшній, людиновбивчій бурі… Але чому нам так складно, інколи так сильно не хочеться про це говорити. Можливо, тому, що протягом багатьох років, та, що там років – десятиліть, совкова влада забороняла про це говорити і навіть думати…

Так, ми розівчилися думати. Ми не хочемо згадувати про те, що нам болить. А треба було б… Бо тільки пам’ятаючи про ті страшні події, розповідаючи про це, можемо уникнути великих помилок у майбутньому. Чортківська трагедія нам лише нагадує, що ми більше ніколи не повинні такого допустити. Напевно, вже давно настав час спільно вшанувати пам’ять тих, чиї життя було забрано в тій катівні народів і тих, кому вдалося чудом врятуватися. Ми повинні знати імена героїв, які, ризикуючи собою і своїми сім’ями, рятували тих, кого присудили до смерті тільки тому, що вони були євреями.

Вікторія КАПУСТИНСЬКА,

студентка ЛНУ ім. І .Франка

Comments

коментарів

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here